Розділ 1. Стара діва з провінції
Мене називали старою дівою. На зло всім я вийшла заміж за бідняка. Заради останнього бажання тяжко хворої матері я зробила цей крок і стала посміховиськом для колишніх однокласників. Але на зустрічі випускників ніхто ще не знав, ким насправді був мій чоловік.
Мене звати Оксана. Мені тридцять років.
Тридцять років… У нашій провінції незаміжню жінку в такому віці вже вважають старою дівою, бомбою сповільненої дії в батьківському домі. Я не погана на вроду. У мене пристойна робота: я займаюся народними промислами, тримаю свою невеличку крамничку на одній зі старих вуличок.
Але, мабуть, з особистим життям мені не пощастило. Моє перше велике кохання розбилося кілька років тому, коли його родина визнала мене надто бідною, не рівнею. Це залишило глибокий шрам у моїй душі.
Я почала боятися стосунків, боятися зобов’язань і, що найгірше, боятися осуду оточення. Але найбільше я боялася не залишитися сама, а бачити тривогу в очах моєї мами, Ніни Василівни. Мій батько рано помер, і мама сама, не покладаючи рук, ростила мене.
Розділ 2. Тривожні симптоми
Ми вдвох тулилися в старій малогабаритній квартирі. І мама була для мене всім. За останні пів року її здоров’я резко погіршилося.
Вона кашляла ночами без упину й схудла, а шкіра набула нездорового землистого відтінку. Того вечора я зачинила крамничку пізніше, ніж зазвичай: треба було терміново доробити замовлення.
Щойно я відчинила двері, у ніс ударив густий запах трав’яних настоїв. Цей запах просяк нашу квартиру за останні місяці. Мама сиділа, відкинувшись на спинку стільця, і невидющим поглядом дивилася у вікно.
— Мамо, я вдома. Ти вечеряла? Чому світло не ввімкнула? — Я поспішно поставила сумку.
Мама обернулася й слабко всміхнулася. Від тієї усмішки в мене стиснулося серце.
— Оксаночко, іди сюди, доню.
Я сіла поруч і взяла її виснажену кістляву руку. Рука була крижана.
— Доню, тобі ж уже тридцять років, — мама почала свою звичну розмову. — Подивися на Світочку з сусіднього під’їзду, твою ровесницю. У неї вже двоє дітей. Я не чекаю, що ти вийдеш за багача. Я просто хочу, щоб у тебе був порядний чоловік, опора в житті. Коли мене… мене не стане…
Розділ 3. Страшний діагноз
— Мамо, не кажи так, — перебила я її. — Ти одужаєш. Я зароблю багато грошей, і ми поїдемо в найкращу клініку. Лікар же сказав, що це просто перевтома.
Мама похитала головою, і її очі наповнилися слізьми. Вона повернулася, відчинила шухляду старого комода й дістала складений учетверо аркуш.
— Я сьогодні забрала результати. Я потай від тебе знову сходила на обстеження.
Моє серце ніби стиснули в лещатах. Тремтячими руками я розгорнула аркуш. Це був бланк з онкологічного диспансеру. Я не розуміла всіх складних медичних термінів, але два записи — «карцинома» і «остання стадія з метастазами» — одразу впали мені в око.
Земля пішла з-під ніг. Я не могла дихати. Аркуш випав у мене з рук.
— Ні. Цього не може бути. Це помилка. Точно помилка, — бурмотіла я, наче в маренні.
Розділ 4. Останнє прохання
— Оксаночко, — мама міцно стиснула мою руку. — Така моя доля. Я не боюся смерті. Я боюся тільки одного: заплющити очі й знати, що ти залишилася зовсім сама, люба моя. Ти завжди була слухняною донькою. Послухай мене й цього разу. Я попросила тітку Галю знайти тобі жениха. Хлопець він хороший, тихий. У конторі працює. Трудівник. Цими вихідними підеш із ним на побачення. Гаразд?
Сльози лилися з моїх очей рікою. Я більше ні про що не могла думати. Мамін діагноз був як вирок, що навис над нашими головами. Що я зробила для неї? Я завжди впиралася, прикриваючись роботою й страхами, відмовлялася від свого щастя, а отже, і від її спокою.
— Мені недовго лишилося, доню, — її голос був уривчастим шепотом. — Погодься, прошу. Вважай, це твій останній подарунок для мене. Побачу тебе у весільній сукні, влаштованою, і зможу заснути спокійно…
Ось продовження історії (розділи 5, 6, 7 та 8) у тому ж емоційному та напруженому стилі:
Розділ 5. Знайомство з «бідняком»
Тієї ж суботи я сиділа в невеликому скромному кафе на окраїні міста. Моє серце калатало від невизначеності й гіркоти. Я погодилася на це побачення лише заради матері, яка за останні дні згасала просто на очах.
До мого столика підійшов чоловік. На ньому був простий, дещо потертий піджак, звичайна сорочка без краватки та недорогий годинник на шкіряному ремінці. Його звали Андрій.
Він виявився дуже тихим, навіть трохи сором’язливим. Працював звичайним інженером у дрібній будівельній компанії, мешкав у такій же скромній орендованій квартирі й не мав жодних великих статків. Проте в його сірих очах була дивовижна доброта та спокій, яких мені так бракувало останніми роками.
— Я знаю про вашу ситуацію з мамою, — тихо сказав Андрій, дивившись мені просто в очі. — Тітка Галя розповіла. Я не обіцяю золотих гір, Оксано. Але я обіцяю бути поруч, допомагати й берегти вас. Якщо ви згодні — я зроблю все, щоб ваша мама була спокійна.
Уже за місяць ми зіграли найскромніше весілля, яке тільки можна уявити: тихо розписалися в РАЦСі, без пишних суконь, лімузинів чи дорогих ресторанів. Головним було те, що мама бачила мене у весільному вбранні. Вона плакала від щастя, тримаючи нас за руки, і того вечора вперше за довгий час заснула з усмішкою на обличчі.
Розділ 6. Осуд і зустріч випускників
Новина про те, що тридцятирічна «стара діва» Оксана нарешті вийшла заміж за «злидаря й невдаху без власного житла», розлетілася містом миттєво. Наші колишні сусідки та знайомі шепотілися за моєю спиною, співчутливо зітхали або відверто глузували.
Особливо це проявилося, коли в нашому шкільному чаті оголосили про зустріч випускників — 10 років із дня закінчення школи. Захід організовували у найдорожчому ресторані міста.
— Ти справді збираєшся туди йти? — із хвилюванням запитала мене мама, коли я прасувала свою єдину строгу сукню. — Піду, мамо. Я втомилася ховатися. Якщо вони хочуть обговорювати моє життя — нехай скажуть мені це в очі.
Андрій підійшов до мене, обійняв за плечі й спокійно мовив: — Я піду з тобою. Ти не повинна бути там одна.
Він одягнув той самий скромний піджак. З боку ми виглядали як типова бідна провінційна пара, яка ледве зводить дебет із кредитом.
Розділ 7. Шепіт за спиною та головний ворог
У ресторані панувала атмосфера розкоші й гордині. Колишні однокласники хизувалися дорогими машинами, брендовим одягом і бізнес-успіхами. Головною зіркою вечора був Максим — той самий чоловік, яке було моїм першим коханням і чия багата родина колись вигнала мене, назвавши «злидаркою».
Щойно ми з Андрієм зайшли до зали, по поглядах і усмішках прокотилася хвиля шепоту.
— О, дивіться, наша Оксана прийшла! — голосно мовив Максим, тримаючи в руці келих дорогого вина. — Ну що, знайшла собі нарешті чоловіка? Кажуть, якийсь дрібний клерк? Навіть на нормальний костюм йому не вистачило?
Усі довкола затихли, чекаючи на мою реакцію. Дівчата співчутливо або зловтішно переглядалися, а чоловіки сміялися. Мій колишній вирішив принизити мене остаточно перед усіма.
— Оксана заслужила кращого, ніж жити в злиднях, — продовжував Максим із кривою посмішкою. — Якби ти тоді не впиралася, зараз сиділа б за моїм столом, а не з цим… невдахою.
Я відчула, як до горла підступає клубок, а щоки палають від сорому. Але Андрій навіть не здригнувся. Він зробив крок уперед і спокійно подивився на Максима.
Розділ 8. Маски скинуто
— Ви закінчили, пане Максиме? — голос Андрія лунав спокійно, але в ньому з’явилися металеві нотки authority, яких я раніше ніколи не чула.
Максив зневажливо пирхнув: — А ти хто такий, щоб зі мною так говорити? Ти хоч знаєш, скільки коштує цей ресторан? Я володію будівельною компанією, яка контролює пів міста!
У цей момент двері VIP-зали ресторану відчинилися. До нашого столу швидким кроком підійшов власник ресторану разом із генеральним директором найбільшого будівельного холдингу області — тієї самої компанії, від якої повністю залежав бізнес Максима.
Максив одразу випрямився й підбіг до них із підлесливою посмішкою: — Пане Дмитре! Яка зустріч! Я якраз хотів обговорити той новий контракт на забудову…
Але генеральний директор навіть не глянув на нього. Він підійшов просто до мого чоловіка, глибоко вклонився й голосно сказав:
— Андрію Володимировичу! Пробачте за запізнення. Усі документи на купівлю медичного центру для вашої тещі підписані. Найкращі онкологи з столиці вже вилетіли сюди.
Зала заніміла. Перешіптування миттєво вщухли, а в Максима від подиву випав келих із рук, розбившись на дрібні шматочки.
Андрій повільно повернувся до заціпенілого Максима й сказав: — Я не клерк, Максиме. Я засновник холдингу, який завтра розриває всі контракти з твоєю фірмою за фінансові махінації. А цей скромний одяг… я просто хотів знайти жінку, яка покохає мене не за гроші, а за душу. І я її знайшов.
Він ніжно взяв мене за руку й подивився в мої приголомшені очі: — Ходімо звідси, любима. Твоїй мамі потрібен спокій, а завтра на неї чекає початок нового життя.