Телефон задзвонив у той момент, коли Оля з Миколою обговорювали переїзд до нової квартири. На екрані висвітилося «Родителька» — так вона перейменувала контакт після чергового скандалу про гроші. Микола, її чоловік, мовчки кивнув, мовляв, відповідай, нікуди не дінешся.
— Ольго! — голос у слухавці дзвенів від святкового збудження. — Чуєш музику? Це мій ювілей! Шістдесят років! Ресторан «Золотий павич»!
— Вітаю, — обережно промовила Оля, переглянувшись із чоловіком. — Я дзвонила тобі вранці, але ти скинула.
— Ніколи було! Гості, розумієш! Сорок людей зібрала! — матір засміялася. — Так, слухай сюди. Переведи мені сто п’ятдесят тисяч. Просто зараз. Номер карти знаєш.
Оля повільно сіла на диван. Микола насупився, вловивши уривки розмови. За вікном догорав травневий захід сонця, і здавалося, що світ завмер в очікуванні бурі.
— Зачекай, — Оля притиснула телефон до вуха. — Ти серйозно? Ти мене не покликала. Брат там? Тітка Зіна? Усі родичі зібралися, а я дізнаюся про твоє свято від двоюрідної сестри?
— До чого тут це? — матір фиркнула. — Не крути мені мізки! Ти мені винна! Дідовий дім прикарманила, а тепер будуєш із себе святу? Гони гроші!
— Мене не кличете, а гроші на свій ювілей вимагаєш? — роздратовано запитала Оля.
На задньому плані гриміла музика і чулися голоси гостей. Матір явно відійшла вбік, щоб поговорити, але продовжувала майже кричати.
— Ти дочка чи хто? — її голос зірвався на виск. — Я тебе виносила! Дев’ять місяців! А ти мені свято зіпсувати хочеш?
— Цікава логіка, — Оля відчула, як холоднішають пальці. — Тобто запрошення мені не положене, зате оплата — мій священний обов’язок?
— Дерзишь? Тобі чоловічок твій мізки промив, так? Колька цей? Безприданниця ти була, голота перекатна, поки дід тобі дім не відписав!
Спогади нахлинули проти волі. Три роки тому дід Василь пішов тихо, уві сні. Оля була єдиною, хто відвідував його щотижня, привозив продукти, слухав його розповіді про війну та життя. Брат Андрій з’являвся раз на рік, а матір лише дзвонила по святах.
Заповіт став громом серед ясного неба. Дід залишив свій дім тільки Олі. Ні слова про дочку, ні копійки сину. Просто ім’я онучки та підпис нотаріуса.
— Ти його охмурила! — кричала тоді матір. — Ти йому наплела! Старий маразматик повірив!
— Він був при тями, — відповідала Оля. — Нотаріус це підтвердив.
Матір примчала до них через день після похорону. Очі горіли лихоманковим блиском, губи тремтіли від обурення.
— Значить так, — вона штовхнула на стіл копію заповіту. — Ти зараз підеш і перепишеш дім на мене. Я сама розберуся, як ділити. Ти дівка молода, ще наживеш!
— Ні, — Оля похитала головою. — Дід так вирішив. Я не розумію чому, але поважаю його волю.
— Ах ти дрань неблагодарна! Я твоя матір! Моє майно! Мій батько!
Микола тоді мовчки став між ними. Не казав ні слова, просто стояв. Матір зашипіла щось про «приблудного» і пішла, грюкнувши дверима.
Брат Андрій подзвонив за тиждень. Його голос був спокійним і трохи сумним.
— Олько, дід знав, що робив, — сказав він. — Я на тебе не в образів. Живи спокійно. А мамині закидони — це її проблеми, не твої.
Та розмова зігріла душу. Але матір не заспокоїлася. Щомісяця — дзвінки, повідомлення, вимоги. «Продай», «віддай», «ти мені винна».
Микола тихо підійшов до дружини й присів поруч. Оля увімкнула гучний зв’язок — нехай чує, у що перетворюється ця розмова.
— Так, — матір відкашлялася. — Ти переводиш гроші чи ні? У мене гості чекають! Офіціанти рахунок несуть!
— Зачекай, я хочу зрозуміти, — Оля говорила навмисне повільно. — Ти влаштувала банкет на сорок людей у дорогому ресторані. Не повідомила мені. Не запросила. І тепер вимагаєш оплатити твоє свято?
— А що тобі повідомляти? Ти ж така зайнята! Ділова! На рідну матір часу немає!
— Я дзвонила тобі дванадцять разів за останній місяць. Ти скидала або казала, що ніколи.
Матір замовкла на секунду, але швидко знайшлася.
— Це до справи не належить! Ти мені винна! За дім! За все!
— За який дім? — Оля усміхнулася. — Той, який дід залишив особисто мені? Той, який ми з Миколою продали і купили квартиру?
— От саме! Продали! Набили кишені! А матір побоку!
— Цікаво. Тобто спадок, який дід заповідав конкретно мені, — це насправді твої гроші? Геніальна арифметика.
Микола придушив усмішку. Оля стиснула його руку, вдячна за мовчазну підтримку.
— Ти мені зуби не загонюй! — матір знову підвищила голос. — Гони бабки! Або я всім розкажу, яка ти! Перед родичами ославлю!
— Перед тими родичами, які зараз на твоєму ювілеї? На який мене не покликали?
— Завела своє! Не покликали, не покликали! Та кому ти там потрібна зі своєю кислою мордою!
— Ага, тобто запрошувати не треба, а платити треба. Зручна позиція.
Матір явно відійшла ще далі від шуму — музика стала тихішою, голоси гостей перетворилися на віддалений гул.
— Слухай сюди, розумнице, — її тон став загрозливим. — Або ти переводиш гроші, або пошкодуєш. Я твоєму брату розкажу, як ти мене обібрала!
— Андрію? Він у курсі всієї історії. Ми з ним розмовляємо. На відміну від декого.
— Брешеш! Андрійко на моєму боці!
— Подзвони йому і спитай. Просто зараз.
Повисла пауза. Оля знала — матір не стане дзвонити. Брат давно обрав позицію невтручання, але справедливість визнавав.
— Гаразд, — матір змінила тактику. — Добре, я гарячкувала із запрошенням. Забула. Стільки справ було! Але ж ти розумієш — шістдесят років раз у житті! Допоможи матері!
— Знаєш, у мене ідея, — Оля говорила рівно, але в голосі з’явилася сталь. — Ми з Миколою плануємо відпустку. Море, готель, два тижні. Давай ти оплатиш?
— Що за бред? До чого тут твоя відпустка?
— Ну як же. Ти ж не плаватимеш у морі. Не засмагатимеш. Але я відпочину! Хіба цього недостатньо?
Микола беззвучно засміявся. Матір на тому кінці дроту мовчала, перетравлюючи почуте.
— Це зовсім різні ситуації! — нарешті випалила вона.
— Правда? Поясни різницю. Ти влаштувала собі свято. Покликала кого хотіла. Крім мене. А тепер вимагаєш, щоб я оплатила твої веселощі, у яких не беру участі. Чим це відрізняється від моєї відпустки без тебе?
— Я твоя матір!
— І? Це автоматично робить мій гаманець твоєю власністю? Цікава теорія родинних зв’язків.
Голос матері затремтів — чи то від злості, чи то від сліз. Оля не могла зрозуміти, та й не хотіла розбиратися.
— Ти жорстока, — прошепотіла матір. — Бездушна. Я на тебе все життя витратила, а ти…
— Стоп, — Оля перебила. — Давай без маніпуляцій. Ти не витрачала на мене життя. Ти робила що мала — ростити дитину, яку сама народила. Це не інвестиція з поверненням відсотків.
— Та як ти смієш!
— Смію. Тому що втомилася мовчати. Три роки ти вимагаєш гроші, які тобі не належать. Дід залишив дім мені. Не тобі. Може, тому що я єдина, хто його відвідував?
На лінії пролунав шерух — хтось підійшов до матері, спитав щось. Вона огризнулась: «Відійди!» — і повернулася до розмови.
— Ти пошкодуєш. Викреслю з життя. Забудь, що в тебе є матір. Подивимося, як ти без мене!
— Цікаво, — Оля не підвищила голос. — Ти три роки зі мною майже не спілкуєшся. Не привітала з річницею весілля. Не приїхала, коли я хворіла. Не покликала на ювілей. І тепер погрожуєш викреслити? Як це виглядатиме на практиці?
— Та ти… ти… — матір захлинулася словами.
— Зачекай, я не закінчила. Ти можеш злитися. Можеш розповідати родичам які завгодно казки. Але гроші за твоє свято я не переведу. Тому що це не мій обов’язок. І не твоє право — вимагати.
Микола мовчки підняв великий палец угору. Оля усміхнулася йому.
— Значить так, так? — матір заговорила тихо, майже пошепки. — Значить, ти мене кидаєш?
— Я тебе не кидаю. Я просто відмовляюся бути твоїм банкоматом. Якщо хочеш спілкуватися зі мною як із дочкою — я готова. Якщо потрібен тільки гаманець — вибач, ні.
— Ти все одно приповзеш! Котра зрозумієш, що натворила!
— Можливо. Але не сьогодні. З ювілеєм тебе. Правда. Без сарказму. Шістдесят років — серйозна дата.
Оля натиснула «відбій» і поклала телефон на стіл. Руки трохи тремтіли, але всередині був дивний спокій — як після грози.
Микола обійняв її і поцілував у скроню.
— Ти молодець, — сказав він тихо. — Складна розмова, але ти впоралася.
— Вона тепер розв’яже війну, — Оля зітхнула. — Почне дзвонити родичам, плакатися, розповідати свою версію.
— Нехай. Ті, хто знає тебе, не повірять. А решта… чи варта їхня думка твоїх нервів?
— Мабуть, ні.
За годину подзвонив Андрій. Його голос звучав винувато.
— Олько, матір мені вже наговорила всякого. Ти як?
— Нормально. Втомилася тільки.
— Слухай, я на тому ювілеї був. Хотів тобі подзвонити, попередити, але вона телефон забрала, «щоб не відволікався». Я не знав, що тебе не запросили. Чесно.
— Вірю, Андрію. Вірю.
Він помовчав, потім додав:
— Вона була неправа. І зі спадком, і зараз. Але вона наша матір. Може, з часом…
— Може, — Оля не стала сперечатися. — Але не сьогодні. І не завтра. Нехай спочатку зрозуміє, що гроші — не єдине, що зв’язує людей.
Вони попрощалися. Микола приніс два стакани води — простій, холодній, якраз те, що було потрібно після такого вечора.
— Стосунки зіпсовані? — спитав він.
— Вони були зіпсовані задовго до сьогодні, — Оля знизала плечима. — Просто тепер це нарешті сказано вголос.
За стіною грала музика — сусіди святкували щось своє. Життя тривало. Зі складними родичами, з непростими розмовами, з вибором, який доводиться робити.
Оля подивилася на чоловіка і усміхнулася. Принаймні, вона була не одна.