Розділ 1. Підготовка до свята
Олена витерла руки кухликом і окинула поглядом стіл на веранді. Усе готово: біла скатертина, букети з власного саду, нарізаний хліб у плетених кошиках, домашні соління в акуратних піалах. Дмитро возився біля мангала у дворі, періодично підкинувши вугілля та перевіряючи температуру долонею.
— Ну що, готовий приймати гостей? — гукнула вона чоловікові.
— Ще трохи, і можна буде класти страви, — відгукнувся він, не піднімаючи голови. — А напої вже охолоджуються?
Олена кивнула, хоча він її не бачив. Традиція спільного святкування днів народження Світи та Іри тривала вже сім років. Колись це здавалося такою вдалою ідеєю — дні народження подруг різнилися всього на чотири дні, і відзначати їх разом було й економніше, і веселіше. Щороку вони збиралися на дачі в Олени з Дмитром, щороку заздалегідь розподіляли обов’язки: господарі готували гаряче та накривали стіл, іменинниці ділили між собою закуски.
Цього року їм виповнювалося сорок п’ять. Дивна цифра, подумала Олена, розгладжуючи складки на скатертині. Не кругла, але все ж серйозна. Вік, коли вже розумієш, що молодість позаду, але ще не готовий визнавати себе літньою людиною.
Першою приїхала Світа з чоловіком Ігорем та сином-підлітком. З машини вони витягли величезний плетений кошик, від якого йшов апетитний аромат.
— З днем народження, люба! — Світа розцілувала Олену в обидві щоки. — Подивись, що я привезла!
Кошик виявився справжнім достатком: три сорти сиру, загорнуті в спеціальний папір, грона винограду, персики, сливи, груші. Усе було ретельно відібрано й красиво укладено.
— Світо, ти здуріла! — вигукнула Олена. — Скільки ж це все коштувало?
— Та гаразд, — махнула рукою Світа. — Раз на рік можна й розщедритися. Це ж наше свято!
Ігор із сином пішли допомагати Дмитру біля мангала, а жінки взялися розкладати частування по тарілках. Сир випромінював тонкий аромат, фрукти блищали на сонці крапельками води.
Розділ 2. Дивний візит
— А де Іра? — запитала Світа, поглядаючи на годинник.
— Має ось-ось приїхати, — відповіла Олена.
Іра дійсно з’явилася через двадцять хвилин, одна. Чоловік залишився вдома — занедужав, пояснила вона вибачливим тоном. У руках у неї був невеликий пакет із супермаркету.
— З днем народження! — Іра обійняла спочатку Світу, потім Олену. — Вибачте, що запізнилася, затори жахливі.
Вона поставила пакет на стіл і почала витягати з нього вміст: одну упаковку нарізаного м’ясного виробу, дві упаковки сиру, якісь готові салати в пластикових контейнерах.
— Це все? — не втрималася від запитання Світа.
Іра окинула поглядом стіл, заставлений різноманітними стравами, потім подивилася на свою скромну нарізку в пластиковій упаковці.
— Навіщо вам моя нарізка, у вас і так стіл ломиться, — сказала вона, повертаючи її в пакет.
Повисaла ніякова тиша. Олена відчула, як щось стискається всередині в неї в грудях.
— А… а свіжі овочі? — обережно запитала вона. — Ми ж домовлялися, що ти привозиш м’ясну нарізку та овочі для салату.
Іра знизала плечима з таким виглядом, ніби запитання було недоречним.
— Хороші помідори коштували триста гривень за кілограм. Триста! За помідори! А погані брати — який сенс? Усе одно їсти ніхто не буде.
Світа й Олена перезирнулися. У повітрі повисло щось важке, неприємне. Олена згадала, як ще тиждень тому здзвонювалася з подругами, обговорюючи меню, як Іра запевняла, що все буде «на вищому рівні», як вона розпитувала, скільки людей буде, щоб розрахувати кількість продуктів.
— Ну нічого, — нарешті мовила Олена з натягнутою посмішкою. — У нас на грядках дещо дозріло. Дімо, сходи, сорви помідорів та огірків!
Дмитро, який явно чув розмову, кивнув і попрямував до городу. Олена бачила по його обличчю, що він теж здивований ситуацією, але, як завжди, волів не втручатися в жіночі справи.
Розділ 3. Свято з гірким присмаком
— Звісно, дачні овочі — це зовсім інша справа, — пожвавилася Іра. — Я одразу подумала, що у вас напевно щось є. Навіщо витрачатися на магазинне, коли можна сорвати з грядки?
У її голосі не було ні краплі бентеги чи вибачення. Навпаки, вона говорила так, ніби зробила всім послугу, не витративши гроші на неякісні овочі.
Світа мовчки нарізала принесені нею фрукти. Олена помітила, як напружені її плечі, як вона трохи сильніше ніж зазвичай тисне ножем на персики.
Дмитро повернувся з повною мискою червоних помідорів та зелених огірків. Овочі дійсно були чудові — соковиті, ароматні, вирощені з любов’ю.
— Оце так! — вигукнула Іра, розглядаючи помідори. — Яка краса! Я так і знала, що у вас усе найкраще.
Олена почала нарізати овочі для салату, намагаючись не показувати свого роздратування. Але всередині все кипіло. Не через гроші — не в грошах справа. А через те, що відчувалося за поведінкою Іри: нехтування спільними домовленостями, споживацьке ставлення до дружби, впевненість у тому, що інші все зроблять за неї.
— Головна страва готова! — оголосив Дмитро, і всі перемістилися до столу.
Іра сіла з таким виглядом, ніби була найдорожчою гостею. Вона хвалила частування, захоплювалася сирами, які принесла Світа, нахвалювала домашні соління Олени. Їла з апетитом, накладала собі добавку, просила рецепт маринаду.
— Ви такі розумнички, — казала вона, відправляючи до рота шматочок дорогого французького сиру. — Я б ніколи не змогла так готувати. У мене руки не з того місця ростуть.
— Справа не в руках, — зауважила Світа, — а в бажанні.
Іра розраготалася, не розчувши або проігнорувавши шпильку в її словах.
За столом поступово створювалася якась дивна атмосфера. Усі намагалися підтримувати святковий настрій, говорили про роботу, дітей, будували плани на відпустку. Але щось невидиме витало в повітрі, якась фальш, яку всі відчували, але ніхто не наважувався озвучити словами.
Олена згадувала минулі роки. Іра завжди була більш практичною, економнішою у витратах, але такої відвертої скупості за нею раніше не помічалося. Чи просто раніше це не так кидалося в очі?
Розділ 4. Прощання та висновки
Після основного частування Світа принесла торт — красивий, покупний, із квітами та написом «З днем народження!»
— Давайте загадаємо бажання, — запропонувала вона.
Вони дмухнули на свічки разом — дві іменинниці схилилися над тортом, а решта аплодували та фотографували. У цей момент майже вдалося відновити святкову атмосферу.
Але коли гості почали збиратися додому, сталося те, що остаточно зіпсувало Олені настрій.
— Ой, а можна я візьму із собою трохи напою? — запитала Іра, пакуючи свої речі. — У нас вдома нічого немає, а свято ж триває! Може, чоловік до вечора одужає, і ми ще відзначимо.
Олена розгублено подивилася на Дмитра. Напоїв дійсно залишилося досить багато — вони купували із запасом.
— Звісно, — сказала вона, хоча всередині все протестувало.
— А може, ще шматочок цього чудового сиру? — додала Іра, дивлячись на залишки Світиних частувань. — такий смачний, просто тане в роті!
Світа мовчки відрізала чималий шматок і загорнула в пергамент.
— Дякую, любі! — Іра розцілувала всіх на прощання. — Який чудовий день! Як добре, що в нас є така традиція!
Коли за нею зачинилася хвіртка, настала тиша.
— Господи, — видихнула Світа. — Що це було?
Олена почала збирати посуд зі столу, намагаючись навести лад у думках разом із дачною кухнею.
— Не знаю, — сказала вона нарешті. — Раніше вона була не такою.
— Може, у них вдома проблеми з грошима? — припустив Дмитро.
— Якби проблеми, вона б сказала, — заперечила Світа. — Ми б зрозуміли. А так… ніби ми повинні її годувати, а вона має право нічого не давати натомість.
Олена згадала обличчя Іри, коли та оглядала накритий стіл, — у ньому не було бентеги чи вдячності. Тільки задоволення від того, що все склалося вдало: і гроші заощадила, і поїла добре.
— Знаєте що, — сказала вона, ставлячи останню тарілку в мийку. — А давайте наступного року по-іншому відзначимо. Може, у ресторані. Або кожна у свій день народження окремо.
Світа кивнула.
— Мені теж здається, що час щось змінювати. Сім років — пристойний термін для традиції. Може, вона себе вичерпала.
Дмитро промовчав, але по його обличчю було видно, що він згоден із жінками.
Розділ 5. Новий початок
Увечері, коли всі роз’їхалися й вони залишилися одні, Олена та Дмитро сиділи на веранді, допиваючи свій напій.
— Сумно якось, — сказала Олена. — Стільки років дружили…
— Дружба — це взаємність, — відповів Дмитро. — А тут виходить, що ми даємо, а вона тільки бере.
— Може, я занадто прискіпуюся? — засумнівалася Олена. — Зрештою, не в нарізці справа.
— Не в нарізці, — погодився чоловік. — А в ставленні. У тому, що вона вважає нормальним приїхати з порожніми руками й піти з повними.
Олена згадала, як Іра загортала сир, який принесла Світа. Як просила напої. Як із задоволенням їла, не відчуваючи жодної ніяковості від того, що сама практично нічого не принесла.
— Раніше вона була іншою, — сказала вона. — Пам’ятаю, коли ми тільки познайомилися, вона завжди намагалася зробити свій внесок у все спільне.
— Люди змінюються, — філософськи зауважив Дмитро. — Не завжди на краще.
За вікном наставала літня ніч. Пахло жасмином та згасаючим мангалом. День народження закінчився, але не так, як планувалося. Не зі сміхом та теплими спогадами, а з гірким осадом і важкими рішеннями.
— Наступного року точно в ресторани, — сказала Олена. — Кожен сам за себе платить. І жодних зобов’язань.
— Хороша ідея, — погодився Дмитро. — А Іру… може, не запрошувати?
Олена довго мовчала, обмірковуючи ці слова.
— Не запрошувати, — нарешті погодилася вона. — Це буде чесніше. І щодо неї теж. Навіщо підтримувати видимість дружби, якщо почуття вже не ті?
Вони сиділи в тиші, кожен думаючи про своє. Про те, як змінюються люди й стосунки. Про те, що іноді потрібно мати мужність розлучитися з тим, що вже не приносить радості. Про те, що справжня дружба — це не тільки спільні свята, а й готовність ділитися, віддавати, піклуватися про інших не менше, ніж про себе.
А десь у місті Іра, напевно, відкривала пляшку їхнього напою та нарізала Світин сир, задоволена вдало проведеним днем і заощадженими грошима. Не підозрюючи про те, що цей день народження став для неї останнім у колі старих друзів.